Якось на очі Каті потрапило оголошення про те, що у їхньому селі Нове Залісся у церкві ЄХБ відбудеться дитячий табір. Це була чудова новина, бо дівчинка ще ніколи не була у таборі, тому вона сфотографувала оголошення та побігла додому запитати у мами дозвіл.

«Мамо, дивись, що побачила. Тут у якійсь церкві буде літній табір, можна мені піти? Можна, можна?»

Мама здивувалася, але уважно перечитала, що і де відбуватиметься. З першого погляду нічого загрозливого вона не побачила, але, про всяк випадок, вирішила утриматися від певного рішення на якийсь час. Наступного дня розпитала знайомих, що то за церква й чи можна відпустити дитину. Жінка почула багато схвальних відгуків, тож її серце заспокоїлося.

Катя ледь дочекалася вечора, коли мама повернеться з роботи. Варто було ненці переступити поріг, дівчинка підбігла до неї із благальними очима.

«Матусю, то що? Можна?»

«Добре, добре. Можеш іти у свій табір!»

Дівчинка не тямилася від радощів. І наступного дня побігла за зазначеною адресою, аби записатися. А потім були довгі та важкі кілька днів очікування.

Від найпершого дня у таборі Каті все дуже подобалося: і привітні дорослі, і купа дітей, серед яких вона побачила кількох діток зі своєї школи, а ще було багато ігор, пісень, поробок, смаколиків – просто безліч усього цікавого. Звісно, спочатку дівчинка ніяковіла, коли до неї зверталися тоді ще незнайомі дорослі, але вони говорили з такою любов’ю та теплотою, наче вже давно її знали. Тож дуже швидко вона з усіма перезнайомилася й почувалася вже як риба у воді.

Того вечора вона довго із захватом розповідала мамі про все, що сталося з нею впродовж дня: «А потім Віка, це наша лідерка, запитала нас, чи знаємо ми щось про Бога. То я і сказала, що Бог це Той, Хто живе у церкві. До Нього у гості треба ходити на Різдво та Великдень. А ще на Пасху треба фарбувати яйця та пекти пасочки. Віка посміхнулася і сказала, що цього тижня розкаже нам про Бога набагато більше. Ой, я вже не можу дочекатися. Вони взагалі всі говорять про Бога. А ще ми молилися. Ну, не ми, а лідери, ми ж просто стояли із заплющеними очима, – раптом дівчинка зашарілася та пошепки додала. – Але я підглянула. Ну, поки всі молилися, розплющила очі та подивилася. І справді дорослі говорили до свого Бога, не читали й нікуди не підглядали. Уявляєш?»

Відтоді мама щодня вислуховувала довгі розповіді дівчинки, яка була у захваті від табору та від «людей з церкви». Щодня вона ставила їм купу запитань про Бога, про Біблію, про молитву. І вони терпляче пояснювали все, що цікавило Катю.

Якось дівчинка прийшла до мами та показала свій телефон:

«Дивися, ось що я собі завантажила!»

«Якась нова гра? – посміхаючись сказала мама. – А хто буде…»

«Та ні, – перервала її дівчинка. – Я собі Біблію встановила. Застосунок такий. У таборі всі ним користуються. Тут різні переклади Біблії, і ще можна пошук за словами робити. Так цікаво…»

Мама здивовано поглянула на свою дитину. Дівчинка аж сяяла від задоволення. І це через книжку, до того ж Біблію. «І що вони там із нею зробили?» – подумала мама. Але то не на шкоду, більше читатиме, усе ж плюс.

А дівчинка поставилася до цього серйозно і справді почала читати, почала з історії про Різдво. «Хто ж знав, що це так цікаво?»

Останнього дня табору лідерка Віка запила Катю: «Як ти вважаєш, а чи зміниться твоє життя після табору?»

Дівчинка, ані миті не вагаючись, рішуче відповіла: «Думаю, що так. Бо тепер я знаю, що Бог живе не тільки у церкві. Бог поруч зі мною. Завжди поруч».

‍